Любомир Андрійович Дереш - Пісні про любов і вічність (збірник)

А ж могла не стояти, могла бути з ним і далі. Хамло. Ошуканець. І нікчема. Хоч я знаю: це неправильно, неправильно міряти чоловіка лінійкою. Він, як кулька, все одно не зійдеться. Я знаю, що чоловіків ідеальних не буває. Взагалі, ідеальне трапляється тільки тоді, коли я сама здатна його побачити. Так що, соррі, мала. Заплітай стрічку.

Індусочки з густо підведеними тушшю очима. Кульчики в носі, браслети з ланцюжками. Дивляться на мене, усміхаються. Напевне, думають: що ця біла дурделя тут робить, їй що, нічим перейматись у тій своїй Осередковій Європі, чи звідки вона? Та ні, вони такого не думають. Їм, он, цікаво на волосся моє подивитися. У них усіх, як смола, а в мене – як солома.

– Miss, give me ten rupees![2] – долинає до мене крізь музику у плеєрі.

– Ноу рупіс, – твердо кажу я і пробираюся ближче до святого дерева. Мну в руках жовту стяжечку. Мені самій і шкода себе, і смішно. Більше смішно, стрілять-колотить, що ти робиш тут, серед цієї шоколадної Азії, сама, з розпущеним волоссям, в індійських штанцях і футболці «Ukrainian Heritage»? З айподом у вухах і true Rigveda мантрами в ньому? Ти що, в буддисти записалася? Смішно, але я навіть не думаю над цим. Мене просто розбирає сміх від того, як наївно і відчайдушно я пруся зараз до цього дерева, аби пов’язати на ньому стрічечку і попросити Бозю, щоби Він послав мені мого чоловіка.

«Бозя, – звертаюсь я подумки, притулившись головою до дерева, – Бозя, пошли мені чоловіка чудового і прекрасного, створеного спеціально для мене».

Просто якщо я вже опинилася тут, прив’язую стрічку до гілки, запалюю пахощі, на менше, ніж на принца, я вже не погоджусь.

Це ж скільки треба було пережити всього, щоби до такого докотитися? Ні, ну справді, якщо можливо те, що я зараз стою і дивлюся на це просвітлене індусяче дерево, обвішане стяжками, значить, можливо все. У навушниках грають мантри (true), якийсь хлопчисько вже третій раз пропонує мені купити сто грам шафрану (true) за смішні п’ятсот рупій, у всьому місті «ти сама собі», а мій телефон вимкнувся та більше не вмикається – якщо це можливо, можливо все, що завгодно. True. Нічні офіси. Київська зима. Київ – Делі – Ладакх. Квиток в один бік. І моя мантра, формула миру, виведена з часів навчання на німецькій філології: «зобакен ніхт кусакен». І світ 100 % френдлі, тому що це все я.

А раз можливо все, що завгодно, значить, десь обов’язково є лицар мого серця. Просто такий, яким я його собі уявляю. Хіба ж не так? Якщо є все, значить, є і він. Бо це я вигадую, що є, а чого нема.

Cідаю на лавку неподалік від дерева. Молода біла дівчина в індійських штанцях і чорних окулярах. Закуриш, дівчино?

Закурю.

Закурюю.

Так, де мої beedi?[3] Ключ від номера, індусячий аюрведичний крем «Patanjali» для обличчя, баночка шафрану, купленого три дні тому (досі не втямлю, потрібен мені шафран чи ні), дрібка гашу, кролик із пап’є-маше за п’ятдесят рупій…

Раптом розумію зі здивуванням, що чую рідну мову. Ну, не рідну, російську, скажімо, – але чую. Молоді прочани до дерева. Схоже, москвичі. Типу дауншифтери. До них долучаються лисий бородань і молода жінка з немовлям. Люди між собою спілкуються. Я дивлюся на лисобородатого, він мені видається знайомим. Лисобородатий відчуває на собі мій погляд і дивиться у відповідь. О, я впізнаю цей погляд. Є бодхісатви, а є бодхімурівці. Як тимурівці, тільки бодхі. Мені стає ясно, що тут робить його молода дружина з немовлям у слінгу. Є мандрівки, з яких люди не повертаються.

Я зважую, підійти до них чи ні. Ні, не піду…

А якщо там принц? Мій? І я промину? Ні, треба так загадувати, щоб своє щастя не можна було проциндрити за визначенням. І головне, не паритися результатом.

Коли все почало сипатися, мене охопило відчуття, що підступна тонка тріщина, як по бані Сикстинської капели, пробіглася по цілому моєму світові. Першими стали кришитися наші стосунки з Андрієм. Повільна київська осінь, гнітючі сніданки без Божої іскри. Я відчувала, що стаю дедалі прозорішою для нього і, врешті, він узагалі перестає мене помічати. Я взялася за реставрацію, тому що цього статися не повинно було, я собі такого не вигадувала! Я була певною, що більше мені ніхто не потрібен, окрім Андрія, і що це обопільно. Я ладна була померти за нього. За нас. А він, виявляється, ні.

А воно все скрипіло і тріскало. То на біса мені ваш громадянський шлюб, якщо будь-коли мене можуть відшити гуляти? Що це за стосунки такі – на довірі? На якій такій «довірі»? Де вона тепер?

Потім посипався мій job.[4] Кльовий job, із хорошим іноземним капіталом, мені подобався мій джоб. Новини – це завжди динамічно, і є відчуття, що ти причетна до чогось величного. А потім ми виходимо з Алісою на балкон покурити, і вона мені каже: «Я їду в Ґоа, на цілих півроку». Я їй кажу: «Чи ти здуріла, крихітко?», а вона мені: «Я стану зіркою Боллівуду. За знімальний день платять п’ятнадцять баксів. Я за п’ятнадцять баксів, – каже, – трави, креветок і папаї знаєш скільки зможу втиснути в себе?» Аліса поїхала, а я ще подумала їй услід: ну й дурна. Мені б тут із Андрієм розібратися. А потім він приходить і каже: «Все, я більше так не можу». І йде. І я йду на роботу, і в мене в роті цей присмак, уже не сліз, а пустирнику, який я почала пити по вечорах, пила пустирник, читала про безконечне співчуття Авалокітешвари до всіх живих істот і думала: я тупа телиця. Тупа телиця, яку всі бичать. Спершу дають мені відчути себе лайном, далі – задешево підбирають (яка ж милість для такого лайна бути підібраним!), а далі, скориставшись, кладуть акуратно назад, на землю, і, вмивши руки, йдуть собі далі.

А потім, одного вечора, коли вулиці вже замело снігом і офіси світили дурними вогнями у пізніх сутінках, я виходжу на той самий балкон, де ми стояли з Алісою, закурюю і починаю швидко-швидко думати. І думаю я таке: во ім’я чого? Во ім’я якого такого бабського героїзму, мені що, дадуть за це орден на стрічці? Хтось оцінить, що я сиджу тут до опівночі, бережу свою дупу у джинсах